Ввечері відключений інтернет, температура і мозахізм над конспектом,... Вранці температура і лекції на моральну тему від мами...

Забиті маршрутки і розтратування через все і всіх. Якась 3,14 зачепила сумкою колготки - ну невже не можна взяти сумку на плече? Водій повільно проїжджає затори і колони велосипедистів. 3.14, де вони взялися серед зими? 3.14, ну невже не можна їхати швидче?

Згадала філософа. Треба прийти в аудиторію, де має бути екзамен і подарувати їй усмішку тоді все здасться на ура...

Якби ж то...

Нежить, червоні стомлені очі, температура...

Треба згадати щось приємне...

Може кохання?

Хм... Моє єдине справжнє кохання - молоді грецькі горішки. Як приємно ножиком обрізувати зелену шкірку і  розчленювати горіх на двоє. Потім всіма способами діставати звідти мозкоподібну серединку, повільно здирати жовту шкірку, і насолоджуватися плодами своєї праці...

Але зараз зима (хоча яка зима, коли снігу немає), і на балконі в мішечку є тільки старі почорнілі горішки. Старі теж непогані з медом, але стільки задоволення не приносять.

В животі починає бурчіти.

З водійського приймача грає щось нудне і затянути (мабуть радіо ретро), з навушників хлопця, що біля мене звуки від якогось прибитого діджея. 3.14, хочеться крикнути вимкніть всю музику. Всю!!! Ще й мп3 як на зло не взяла...

Треба подумати про щось приємне...

Практику напишу, теорію - 3.14.

За що мене тримають в університеті? Мало того, що тримають, то ще й стипендію платять. Виганяти таких як я треба, я зриваю учбовий процес (с). А от фігушки!!! Здам, все здам, і стипендію своб законну отримаю!!!

Вийшла з маршрутки. В голові горіхи і температура. Попереду півтори сотні сходинок, мій коханий шостий корпус, не менш кохана екзаменаційна аудиторія, якій я маю подарувати усмішку... А потім отримати свої бали...

Водійський радіоприймач в останній раз на сьогодні пищить свої ноти.

"Мери, где шипы, там и рози.

Мери, где стихи, там и проза..."

3.14159265...

Дорогі студенти і студенточки (і я в тому числі). Сьогодні наше свято. Тож нехай після святкування завтра/післязавтра/через тиждень вранці наші світлі голови стануть ще світлішими, а міцні щелепи ще міцнішими, щоб ще з більшою старанністю і успішністю гризти бетон граніт науки.

Stara хата-Фелічіта по-студенськи

Стара хата - фелічіта по-студенськи

Boomp3.com

6.00.

“Вставай, мила моя, вставай! Мила моя, вставай!!! Мила моя, вставай!!!

Давай, мила моя давай! Мила моя давай більшого вимагай!!!”

Дзвонить мобільний. Нащупавши його рукою, я мляво підношу до обличчя. Ага будильник!!! Автоматично перевожу його на 90 хв. вперед і кидаю на підлогу. Щегодину посплю, та ну його нафіг ту пару… Рівно через 10хв. чую різкий тріскіт телефону. “Алло. Ні. Це не Даша.” – кидаю мобільний і він летить прямо під ліжко… Ще 10хв. спокою і за вікном чується шалений гавкіт собак - дворняжок… Стримуючи порив легенького “матерка” мовчки встаю з ліжка і вмикаю радіо та, почувши якусь мелодію типу Лободи, одразу вимикаю. Роблячи дивні махи руками переконуюся, що на зарядку не змахує…

Наткнувшись на дверну ручку мляво повзу до ванної. Холодна вода на 5 хвилин дає мені відчуття повного пробудження і я бадьоро йду на кухню де мене чекає побитий чайник і вчорашній салат «вінегрет».

7.00

У глибоких роздумах іти чи не йти на пару поринаю у конспект. І усвідомлення того, що я його все одно не захочу вчити переконує мене іти…

7.30

Взувшись і одягнувши свій «пуховик» згадую, що ключі залишилися на столі в моїй кімнаті. Мовчки роззуваюся… На місці розумію,що ключі знаходяться в моїй сумці, яка разом з конспектами чекає мене в коридорі…

7.45

З останніх сил запихаюся у маршрутку і починаю себе відчувати кількою в консервній банці. (Хоча ні, кільки в банки так не запихають!!! Скоріше це мамині консервовані огірки!!!) До того ж самі шустрі «рибинки» зайняли місце біля вікна, трохи відстали від них ті, хто сидить скраю, тому, ті які висять на одній руці інколи ставлять на тих хто сидить свої сумки. Трохи більше повезло тим, хто заліз в самий кінець маршрутки. Там все таки є місце, щоб стояти на двох ногах!!! Зате як їм класно вилазити… Недарма кажуть: «У тісній кімнаті багато простору», коли говорити про маршрутки, то їх простір безмежний… І те що пишуть «14 сидячих і 30 стоячих» - неправда. Туди можна запхнути як мінімум сотню. Ну принаймні наші водії умудряються.

8.05

УРА, вилізла!!! За мною вилізли і всіпасажири крім старенької бабусі біля вікна… Як завжди… Дихнувши свіжим повітрям я на автопілоті прямую до потрібного корпусу нашого «коханого» водніка. Це університет, який відомий своєю унікальністю. Коли у всіх навчальний рік починається 1 вересня, то в нас -.31 серпня. Знайшовши потрібну аудиторію я дізнаюся дивовижну річ: ПАРИ НЕ БУДЕ – переноситься на інший день…

Легенький “матерок” поступово зростає… Відчуваю настання урагану!!! Щоб не накаляти обстановку, мовчки йду з одногрупниками в інший корпус чекати наступну пару і півтори години сиджу в навушниках…

10.10

Філософія… Краще б я не йшла…

12.00

З важкою головою прямую на тролейбус… І в останню мить повертаю в іншу сторону і йду до дому пішки.

Болото, болото, і ще раз болото… І це в центрі міста… Умудряюсь вступити в три калюжі і при цьому не впасти…

Сонними, безневинними очима дивлюсь на міліцейську машину, переходячи дорогу на перехресті по діагоналі…

13.10

І ось я вдома. Дописую ці слова і йду гуляти – життя занадто коротке, щоб витрачати його на спання… І то нічого, що на вулиці болото, все одно взуття прийдеться “прати”…