Сьогодні разом з мамою спостерігала з вікна, як моя однокласниця виходила з під’їзду у весільній сукні і сідала у весільну машину. Їй в грудні буде 20 нареченому (до речі теж мій колишній однокласник) в липні 19.
З кожним кроком тієї нареченої мамині очі загоралися все більше і більше. Після процесії вона закатала мені істерику - мов "однокласниці вже виходять заміж, а в тебе навіть хлопця немає, а чим тобі той не подобався, чи той. А я вже внуків хочу..."
І як їй пояснити що найближчим часом весілля я не планую, а тим більше не планую білих "парашутів", застілля на 300 чоловік і нареченого з яким я через рік ймовірно розлучусся?
Взагалі від слова весілля і одруження мене кидає в тіп. Чому я повинна підтримувати чиїсь стереотипи, чому я повинна виходити заміж аби вийти? І взагалі чому я щось - комусь повинна зробити?
Як пояснити мамі, що виходити заміж, а тим більше заводити дітей, мені ще рано? І невже процедура одруження така обов’язково для того, щоб завести сім’ю? І чому в мами ця нав’язлива ідея видати мене заміж?
Мені ще далеко не 30 і навіть не 20, чому я повинна ставати такою, якою хоче бачити мене мама - красивою гламурною дівчинкою з тонною косметики на обличчі, вдягнутою в білі брючки і рожеву кофтинку. Дівчинкою, яка працює секретаркою за 700 грн. в місяць, і яка повністю залежить від чоловіка?
НЕ ХОЧУ!!! Мене виховувала не мама, а книжки, які я читала в селі на літніх канікулах. Книжки не про шлюб, а про війну і боротьбу героїв, про середньовіччя і майбутнє, про інквізицію і відьм. В них було забагато протесту, щоб я могла так просто комусь коритися!!! І в своїх ілюзіях я бачу себе не заміжньою домогосподаркою, в мене купа планів і мрій. Серед них звісно є маленька мрія про маля в пелюшках, але не зараз, а тоді, коли я зможу це маля нагодувати і виховати.
Чому, чому і звідки ця нав’язлива ідея в моєї мами?