“Я люблю игры. Например монополию, но только тогда, когда держу банк. В шарики я всегда выигрываю. Игра в гуська – идиотизм. Шашки, кубик - рубик - все эти глупости с восточной Европы. Загадки – не выношу. Ямс, карты, классы – это по мне. Но есть игра в которую никогда не нужно играть. Повторяю – никогда!!! Даже если ее предложить ваш самый лучший друг. Она заключается в том, чтоб похоронить себя в бетоне…”
Цитата з фільму "Влюбись в меня если осмелишься (Jeux d'enfants)"
Ех... Inferno в Рівному крім мене мабуть ніхто не слухає((
Ходили купувати з подругою рюкзаки... Зайшли в музичний магазин подивитися на музику. Я була просто обурена!
Полички підписують: "Зарубіжні виконавці", "російські виконавці", "шансон"... а наших українських типу нема - їх по трошки можна знайти серед російських ;((...
А що говорити про наш рок((. Серед "рок-виконавців" знайшла дві збірки "українська готика" (не знала, що гурт "далеко" - готика) і "Легенди рок-клубу"(правда жодного ім’я зі збірки не впізнала, зате тепер є привід поритися в неті і пошукати, що то за легенди)). Імен типу ТОЛ-у, Inferno, АННИ взагалі не знайшла. Зате серед "міри"(ОЕ) і "на першому місці"(КЦ) гарно притусувалися... квест пістолс. Мене як током стукнуло... Написано - рок-виконавці і серед них квест пістолс... Або то я не знаю що таке рок, або це той хто їх туди поставив не знає...
А ця купа непотребу типу Могилевської, Козловського, Віа Гри і т.д і т.п. Брррр...Мене аж тіпати почало(.
Народ! Куди ми котимося і що ми слухаємо??? Це ж кошмар... Щоб в музичному магазині де продавець на вигляд нагадує панка, а полички завалені дисками, не було ТОЛ-у - одного з кращих рок-гуртів України, яких визнають і слухають закордоном, а в нас навіть на полички не виставляють???
Від сьогодні з музичними магазинами зав’язала. Буду далі ритися в неті і дц... Звісно всюди лайна вистачає, але ж потрібного більше.
Отак-от...
Купила рюзкак). Поїду з ним в Шипів), а потім на Тараса Бульбу) може навіть і на Світязь) а може і не тільки - планів багато на серпень (липень вже до кінця розписаний по днях і не зовсім на мою користь:( )
Відмовилася їхати в душній маршрутці наглухо набитій кількою людьми - пішла сама пішки). Спекла ніс(.
В проекті багато прози, букв, символів, дві недороблені на завтра на практику програмки і... насильство над ногами 13 липня в нових босоніжках на 11-сантиметровому каблуку.
Літо, спека, духота, невипавший сьогодні дощ, ті дебільні купи тупої попси на полицях, напхані целофаном рюкзаки - все мигає досі перед очима. Але я вірю, що завтра таки принесуть завдання на наступні два тижні практики і я його обов’язково зроблю і здам і буду вільнішою аж на два тижні!!! Або не принесуть, я не здам і буду далі спікати ніс на розжареному від асфальту сонці і все одно буду вільною. Бо мені вже так (3,14) це місто, що я готова за 5 хвилин напхати свій новенький рюкзак целофаном всім потрібним і втекти звідси. І мене чогось вже не хвилює нездана практика і весілля татового друга сина 13 липня. Хочу до води, на природу!
Ні, не хочу бухати і курити. Хочу пірнути в воду з головою - вимити з себе асфальтний бруд (ванна тут не проходить). Хочу лягти в тіні з книжкою і поперегортати паперові сторінки, а не "страницы Word-а".
Спека, нестерпна спека абсолютно відбивала моє бажання їхати в село в п’ятницю вранці. Та ще й ті недоздані бази даних і суботній типу рок-концерт в Клєвані на який ми намилились їхати... Але обов’язок внучки взяв верх і після обіду білий "крокодил" з сумнівним вантажем на чолі зі мною і моїм племінником у салоні вирушив у п’ятигодинну дорогу...
І хто б сумнівався, що як тільки машина виїде за місто - почнеться дощ...
Є одна маленька закономірність в моєму студенському житті - якщо від блузи на екзамені відривається гудзик (а їх там всього два) - то обов’язково по дорозі додому побачу філософа...
Власне не у філософії справа...
Вчора плюнула на екзамен і сказала собі - "я не вивчу функ. аналіз, але висплюсь" і вперше за місяць справді виспалася. Як не дивно мені не снився ні функ. аналіз, ні топологічні простори, ні взагалі нічого.
Дивлячись на одногрупника який до двох годин ночі два дні підряд писав шпори і вчив, мимоволі ставало його шкода. Коли я отримала білет - шкода стало себе...
А що? Чи це можливо вивчити конспект, який писався цілий семестр за одну ніч? Можливо...
Чи можливо запам’ятати весь той маразм, який я старанно зашифровувала в конспекті у вигляді скорочень, кроказябликів, ієрогліфів, значків, цифер, букв? Впринципі можливо...
Все було можливо, але якщо я свідомо чи інтуїтивно не хочу - це "можливо" втрачає свій смисл...
Ех... Мабуть лише студент знає як придумати свій принцип вкладених куль до того ж довести його і навести приклади...
І тільки такий студент як я, може написати на екзаменаціному листку так незрозуміло і запутано, що викладачу навіть впадло буде то читати.
І тільки студент прийшовши на екзамен абсолютно без знань, шпаргалок чи зв’язків може здати предмет на свою м’якеньку четвірку.
Ех... Коли це все закінчиться, я з жалістю дивитимуся на одногрупника, який до двох годин ночі, два дні підряд вчив і писав шпаргалки...
Так світ несправедливий. Сьогодні я здавала на "добре" екзамен, а завтра здам на "відмінно" бази даних. Але це мені не допоможе завтра, коли моєї фантазії буде замало, щоб зупинити атомну війну і захистити землю від прибульців...
Вже вкотре питаю себе коли я нарешті візьмуся за голову і почну вчитися? На думку приходить лише одна відповідь - завтра... Мабуть завтра означає точно не 13 червня 2008 року))
а коли на землю прилетять прибульці-загарбники ми попросимо у них знайти оту спільну точку для всіх вкладених куль методом відірваних гудзиків... і вони не знатимуть, що треба просто знайти голку з ниткою...
останній раз дивлюсь у небо
й бачу що ідеш війною
знищив сонце над собою
на землі немає більше місця нам
і не буває тихо там де йде війна
де вдало знищили самих себе ми
готуєш зброю до бою
сьогодні собі даємо волю
забути нас, забути все
ти маєш план завдати болю
схопити все і всіх
в живих не залишати
нас немає
йде війна де кожен з нас програв
нас немає
ти хотів
я не змогла
зупинити час
ти хотів
я не змогла
зупинити нас
зруйновані надії
на полях цієї битви за ніщо
і в серце в'ївся бруд
немає де сховати біль
в своїх руках тримаєш все
наступний крок, яким він буде
тремтячий палець на гачок
а далі що...
Ні, не від сесії, не від екзаменів, а від обстановки в якій це все відбувається...
Від оцих постійних ранкових походів о 8.15 на екзамени-консультації-здачі....
Від тих двох годин сну кожного дня...
Від нічних кошмарів про незрозуміло що і до чого там герменевтика?..
Від ниття над головою про те, що мені треба вчитися...
Від постійного нагадування про те що в липні в татового друга сина весілля і треба щось прикупити...
Від того, що моя нога на свій 39-40 має підйом на 37 і жодні босоніжки їй не підходять...
Я стомилася писати... Мені простіше побити клавіатуру, ніж написати відповідь на білет з філософії.
Я стомилася від викладачів... Хіба вони не можуть не харити, коли під час екзамену стоять у тебе над головою і читають, що ти пишеш? І коли їм не подобається як ти написала літеру "л"?
Я стомилася від свого неакуратного почерку, через який мене в школі змушували постійно писати на дошці, щоб його виправити, і від тих літер "л", "п", "н", "к" і "р", які чомусь в мене пишуться майжєе однаково...
Я стомилася від, того, що ми постійно трендим про глобальні проблеми людства і далі їздимо на своїх машинах, випробовуємо атом, викидаємо в центрі міста фантики від цукерок а не в смітник, нищимо один одного терористичними актами і війною, нищимо себе своєю бездіяльністю і лінню...
Я стомилася від філософії і того маразму, що я пишу...
І ось... Правильна постановка відповіді на питання:
Якби ви знали, як це класно сидіти в м’якенькому кріслі з тарілкою морозива змішаного з бананами, ананасами, і шоколадом і дивитися Сімпсони. Так тупий мультик, тупі жарти, але після добровільного насильства над мізками і Visual Studio так добре жерти свій кілограм морозива, тупо втикаючи на екран тупо ржати над тупими жартами, не думаючи про інтеграли і диференціали, про бази даних і сортування, про всяку х**ню, якою нам забивають баки в універі.
СТОП. Яка х**ня? Про ті розумні речі, які так не хочеться розуміти і сприймати.
Морозиво закінчилося раніше ніж сімпсони (про кілограм я збрехала). Пора виключати телик і своє отупіння та починати думати, багато і плідно думати, про логічне і не логічне, про гарні інтеграли і не дуже, про ті 49 теоретичних питань з мат. аналізу, які я маю до четверга вивчити, чи хоча б написати на них шпаргалки. Треба таки встати завтра о 6.00, щоб потрапити на консультацію. Треба мислити, розмірковувати, тренувати, накачувати свій мозок корисною інформацією про алгоритми розв‘язання задач Коші і не тільки...
ТРЕБА! ТРЕБА! ТРЕБА!
А так спокійно сидіти в м’якенькому кріслі з морозивом і тупо втикати на екран...
НІ! Таки треба вставати, виключати телик, відкривати конспект із кроказябликами і розкладати на полички своєї пам’яті різні види інтегралів... Треба врубити на повну музику під яку мені найкраще буде щось вивчити.
Мат. аналіз найкраще нечитається під Океан Ельзи
Ех... Треба... Але ж без мене "сьогоднi сплять мiльйони нових сердець"... А я сижу перед монітором і думаю, що треба думати...
А треба, таки треба...
А в такі хвилини хочеться тупо дивитися сімпсонів...
Сьогодні разом з мамою спостерігала з вікна, як моя однокласниця виходила з під’їзду у весільній сукні і сідала у весільну машину. Їй в грудні буде 20 нареченому (до речі теж мій колишній однокласник) в липні 19.
З кожним кроком тієї нареченої мамині очі загоралися все більше і більше. Після процесії вона закатала мені істерику - мов "однокласниці вже виходять заміж, а в тебе навіть хлопця немає, а чим тобі той не подобався, чи той. А я вже внуків хочу..."
І як їй пояснити що найближчим часом весілля я не планую, а тим більше не планую білих "парашутів", застілля на 300 чоловік і нареченого з яким я через рік ймовірно розлучусся?
Взагалі від слова весілля і одруження мене кидає в тіп. Чому я повинна підтримувати чиїсь стереотипи, чому я повинна виходити заміж аби вийти? І взагалі чому я щось - комусь повинна зробити?
Як пояснити мамі, що виходити заміж, а тим більше заводити дітей, мені ще рано? І невже процедура одруження така обов’язково для того, щоб завести сім’ю? І чому в мами ця нав’язлива ідея видати мене заміж?
Мені ще далеко не 30 і навіть не 20, чому я повинна ставати такою, якою хоче бачити мене мама - красивою гламурною дівчинкою з тонною косметики на обличчі, вдягнутою в білі брючки і рожеву кофтинку. Дівчинкою, яка працює секретаркою за 700 грн. в місяць, і яка повністю залежить від чоловіка?
НЕ ХОЧУ!!! Мене виховувала не мама, а книжки, які я читала в селі на літніх канікулах. Книжки не про шлюб, а про війну і боротьбу героїв, про середньовіччя і майбутнє, про інквізицію і відьм. В них було забагато протесту, щоб я могла так просто комусь коритися!!! І в своїх ілюзіях я бачу себе не заміжньою домогосподаркою, в мене купа планів і мрій. Серед них звісно є маленька мрія про маля в пелюшках, але не зараз, а тоді, коли я зможу це маля нагодувати і виховати.
Чому, чому і звідки ця нав’язлива ідея в моєї мами?
Я її спіймала в той самий момент, коли вона жадібно вп’ялася у шибку і тягнулася до сонця.
"Свободи! - кричала біла квітка із жовтою серединкою, трохи прим’ята від намагання розбити вікно. - Я вільна колюча рослина із далеких країв. Я маю право на сонце, на сонце щоденно і щохвилинно. Куди ж ти тікаєш від мене, сонце."
Я вперше за весь день усміхнулася. Заліки, курсова, сесія на носі а на моєму підвіконні щось таке гарне тягнеться до неба.
"Сонце прийде завтра вранці, - сказала телепатично я їй, - а зараз воно покотилося на захід до інших вікон."
"Я можу не дожити до ранку, - заплакала квітка жовтим пилком мені на ніс, - я ж цвіту тільки кілька годин".
"Я замість тебе доживу до ранку і привітаю замість тебе сонце. А ти цвіти і радій. Твій день ще не пройшов, а мій ще не наступив ."
І кого тепер звинувачувати? Маму, тата, викладачів, одногрупників? Сама ж винна, що впала на саме дно і тепер з усіх сил (чи не з усіх:( ) повзеш на гору. Повільно божеволієш коли чуєш слово DataSet чи TableAdapter. Так. Це твоє життя і ти сама його вибрала.
Куди ж ти тепер тікаєш? Ти сказала колись, що ніколи не пожалієш про це. Так, так. Згадала? А тепер, а що тепер? Намагаєшся втекти від себе, намагаєшся злити себе зі мною. Не вийде. Ти і я різні. Настільки різні, що ти навіть і не уявляєш!!! Ти даєш мені волю жити. А навіщо? Ти не в змозі втілити мої думки у життя. Вони занадто ірраціональні для твоєї залізної логіки і занадто розумні для твого безглуздого життя.
Забудь про мене хоча б на місяць. Забудь і не говори зі мною. Бери свій мат. аналіз в руки і бігом учи, вимальовуй свої інтеграли і сортуй імена в базах даних. НЕГАЙНО. Чуєш, негайно. Адже лишився тільки тиждень. Тиждень щоб доповзти тобі хоча б до середини тієї висоти, де ти колись була.
Я залежу від тебе. А ти від того папірця, який тобі видадуть по закінченню вуза...
Тож закривай це вікно, лягай спати, а завтра рано-враці повертайся до своїх баз даних!!!
Коли болить здорове серце, то кажуть, що то від пережитих почуттів, а що означає, коли болить здоровий зуб?
А він болить... Отой проклятий зуб, другий справа... Болить саме тоді, коли треба вчити мат. аналіз, саме тоді, коли треба перестановити вінду, саме тоді, коли ти хочеш іти на базар, саме тоді, коли тобі треба як мінімум здорова голова.
Лікар в черговий раз підитвердив:
- Зуб абсолютно здоровий. Може ви чимось хворієте? А ви впевнені, що болить тільки цей зуб?
- Нічим не хворію. І болить тільки цей клятий зуб, другий справа. Болить тоді, коли...
Коли хочеться вибігти з дому і більше ніколи не повертатися!
Коли підраховуєш свої нікчемні очки і промахи!
Коли мізкам потрібно виконувати розумові функції, а не думати про...
Так би й вирвати його з рота!!!
Прив’язати б ниткою до поїзда і відправити по колії в інше місто.
Викоренити з ясен разом із болем!!!
Цей клятий зуб... Другий справа...
- Ще раз повторюю - нічим не хворію. І болить тільки цей клятий зуб, другий справа...
Брешу... Хворію на хронічну перефантазованість...
Незнайомий брат Ти мені пробач, незнайомий мій брат
Слова: НЕМО
Музика: НЕМО
Мотив 1:
Em C G ...
Знову місяць блукає зоряним небом.
Знову чую скрізь сон тихі кроки твої.
Я не знаю тебе, я не знаю про тебе.
І для чого приходиш з далеких тих днів.
Так багато у тебе хотів запитати,
Та напевно як завжди не вистачить слів.
Скільки повзати ще нам, а не літати?
І для чого приходиш з далеких тих днів?
Приспів 1:
Em C G Am*
Ти мені пробач, я колись народився в своїй країні.
Em C G
Ти мені пробач, я живу ніби вдома, але як емігрант.
Em C Am H
Ти мені пробач за забуті пісні і сльозу на калині.
Em C G
Ти мені пробач, незнайомий мій брат.
Em
Мотив 1:
Gm D# A# ...
Ніби все у нас є, більше навіть не треба:
Синє небо і жовте колосся ланів.
А насправді ми просто тікаєм від себе.
Ти про це нагадав нам з далеких тих днів.
Приспів 2:
Gm D# A# Cm*
Ти мені пробач, я колись народився в своїй країні.
Gm D# A#
Ти мені пробач, я живу ніби вдома, але як емігрант.
Gm D# Cm D
Ти мені пробач за забуті пісні і сльозу на калині.
Gm D# A#
Ти мені пробач, незнайомий мій брат.
Мотив 2:
Cm Dm D#
Стогнали гори, ридали ікони...
F Gm
Спадали зорі комусь на погони...
D# A#
Червоне поле, червоне небо...
F D#
Такого не треба, більше не треба!
Речитатив:
Cm Dm D#
І на віки віків, повсяк час і нині
F Gm
Будуть дивитись на нас очі сині...
D# A#
Березові хрести, і земля у руїні,
F
І останні слова: "Cлава Україні!"
Не раз намагаюся зрозуміти хто я, і чого від мене чекати. Сьогодні я усміхаюся прохожим, завтра кину водневу бомбу на когось із викладачів. Інколи мені здається, що в мені сидить ще хтось і керує моїми емоціями. А може саме цей хтось дописує зараз ці рядки. Але ж я знаю що мені треба, я знаю, що мені під силу а що ні. Мені мені під силу казати "я хочу", але мені незавжди під силу втілити це "хочу" в реальність.
Я чітко розумію, що більшість з того, що я пишу, говорю, роблю - брехня, але я продовжую писати, говорити, робити. Я брешу собі, обманюю насамперед ті два чи три чи більше "Я", які сидять в мені чекаючи, коли їм буде дозволено захопити всю систему під загальною назвою "Я". Так не можна. Не можна обманювати себе. Навіщо? Для чого?
Так. Можна обманювати інших, можна красти, вбивати, дертися до влади по трупах своїх друзів, а обманювати себе - це те саме тільки в собі себе. Щоб обманути інших, треба спочатку обманути себе, щоб вкрасти в інших, треба спочатку вкрасти в себе, щоб вбити когось, треба спочатку вбити себе. Отак і ходять вони - ззовні хольоні плюшеві ведмедики, такі добрі, так прагнуть підняти в державі рівень благополуччя, а в середині самообманщики, ті, які навіть собі не мають сміливості сказати "я стерво, самозакохане, тупе стерво"...
Віднині даю клятву говорити собі тільки правду. Треба розвіяти всі ті легенди про мене, в які я сама починаю вірити.
Сьогодні в Рівному офіційний, ну чи майже офіційний, День рідного Рівня. На жаль халявного обіцяного пива ми так і не дочекалися.
Виступали рок-гурти назви яких я не запам’ятала, але музика мені сподобалася. Барабанні перетинки гнулися, пиво розливалося з пляшок і кухлів від гучних звукових ударів. Під сценою трошки п’яна молодь показувала своє танцювальне вміння. На сцену час від часу залазили парубки, що ловили у фонтані (стоматолозі) карасів. Огрядні чоловіки танцювали танець живота, а ведучий їм підтанцьовував.
Після третього бокалу "Жигулівського" я почала розуміти різницю між тими двома компаніями, в яких я його пила, але про це потім. Одним словом - День пива вдався.
Чому я не можу всидіти на лавочці довше 10 хвилин?
Чому з усіх моїх знайомих тільки мене пре від довгої прогулянки пішки з натертими на ногах мозолями, на 10-тисантиметрових каблуках від водніка додому через два парки і ринок?
Чому тільки мене прикалує цілодобове бродіння по вулицях і фотографування неба?
І так, сьогодні одна зануда сказала, що не хоче їхати за багато сотень кілометрів в Запоріжжя, щоб побачити музей зброї. Я засмучена. Одну мене не пустять :'(((
Ну чому нікому не хочеться так як мені вирватися з міста і податися кудись куди очі дивляться?
А колись ми разом "борознили" рівненські простори, колись ми у дешевих сапожках зимою за день обходили півміста і приходивши додому, сушили взуття і рвалися знову на вулицю.
Колись ми були іншими. А тепер ті самі очі дивляться по-іншому. Тепер одна хоче далеко, так далеко, як тільки можна звідси, а інша хоче посидіти на лавочці і поїсти морозива. Одна переходить догору на червоне перебігаючи перед машинами, інша йде до переходу. Одна мріє про зароблену власною працею квартиру, інша про двоповерховий будиночок за містом.
Чому?
Ми були як плюс і мінус. Найкращі друзі з протилежними знаками. Але з’явилися ще одні плюс та мінус, причому чоловічої статі, їх сила притягання виявилася сильнішою за нашу. Мене притягує інший мінус, а її інший плюс(( Отак-от. Нас розтягує до інших полюсів, нас роз’єднують наші інтереси(
Сьогодні, коли я йшла з потертими до крові мозолями і туфлями, яким загрожує ампутація кабулка, я побачила небо. Таке величне, таке зворушливе. Воно ковтало сонце. Сонце пручалося і чіплялося за хмари, але нічого з того не вийшло. Небо ковтнуло сонце і світ став ще більшим. Він розширився, обійняв мене своєю синявою і я завмерла. Скільки світу я ще не бачила. А скільки може й не побачу... :'-((
Чому ніхто не хоче ламати каблуки і натирати мозолі крім мене?
А може мені краще бути самій? Може я не здатна терпіти зануд і лицемірів? Мені ж так добре іти проти вітру знайомими і незнайомими дорогами серед руїн дитячих мрій. Як би це пояснити батькам?
А може це я зануда? Може я просто ще не виросла? Може треба зачіпитися за своє коріння і жити? Може... може...
А може це місто не хоче мене відпускати? Воно відкрите, немає кам’яних мурів і колючих сіток. Але місто загіпнозувало всіх і налаштувало проти мене. Вони всі тримають мене в енергетичній тюрмі і не пускають на волю...
...Так, ми багато подорожуємо. Ми облазили всі закутки власного міста, і прагнемо підкорити й інші. Ми втікаємо від батьків у Київ, Львів, Одесу... щоб побачити велике місто. Ми втікаємо далеко в гори, щоб побачити світ за межами асфальту і цивілізації. Ми летимо в інші частини земної кулі, щоб поглянути на інші культури. Ми прагнемо долетіти до Сонця і освоїти космос. Нас приваблює все далеке і недосяжне...
Я переглянула всі свої фотоальбоми, щоб знайти підходящі фото на цей конкурс, але вибрати так і не змогла. Так, я була у багатьох місцях, зробила багато фото, але...
Запросила мене якось подруга до себе в село на якесь там свято. Село називається Зарічне. Серед його цікавих місць найцікавішою для мене виявився дитячий майданчик.
Збоку на лавочці сиділи діти років 8-12, курили і зі сміхом дивитлися, як дві дорослі "тьоті" знущалися з їх качель.
Так, ми багато подорожуємо, тікаємо від батьків в інші місця, намагаємося швидче подорослішати, а коли приходить час повертаємося на майданчик і зі сльозами в душі згадуємо своє коротке дитинство, яке стало ще коротшим через прагнення подорослішати. Ми змінилися, підросли, набралися досвіду, але лишилися тими самими дітьми. Просто іграшки стали іншими, небезпечнішими і дорослішими.
Дитинство готує нас до дорослого життя. Хованки, козаки-розбійники, саджо... - хіба ці ігри не вчать нас виживати? От наприклад саджо - зловиш м’ячик - буде так як хочеш, не зловиш - так як тобі скажуть. Чому ж ми так прагнемо одразу перейти до дорослих ігор, навіть не перегравши всі дитячі? Це ж ті самі ігри, ті самі іграшки тільки жорстокіші.
Здається таке звичайне місце, а яке історичне значення має воно для кожної людини. І це місце - дитячий майданчик. Але тут проходить маленьке життя, яке потім повторюється у дорослому світі, тільки у повноформатному варіанті. Дитинство - це ескіз для картини під назвою "життя".
По шматках збираєш своє життя і намагаєшся склеїти щось докупи. Невиходить? А що ж ти хотіла? Зліпити разом несумісні частини пазлу і зробити з них іншу картину, ніж та що має бути в оригіналі. Теоретично це можливо, але на що буде схожа твоя історія? На безглуздий набір форм і кольорів на одному листі паперу...
Ні!!! Не роби цього. Подивися на світ такий, який його бачить більшість, а не ти. Він потребує упорядкованості. Навіть найхаотичніші кадри приймають певну закономірність. Навіть броунівський рух підкорюється певним законам. Коли дві молекули стикаються вони розлітаються в різні сторони, або об’єднують і стають іншою молекулою. У тебе є інші варінти? Вони підтверджені на практиці?
Що? У тебе закінчилися друзі - профілактичні вітаміни проти самотності? Одна твоя "найкраща подруга" дзвонить тобі тільки коли в неї є новий каталог оріфлейм, щоб ти "вибрала щось з нього", а іншій впадло пройти зайвих 50 метрів ідучи на маршрутку, щоб скинути тобі фотки з мобільного на комп’ютер.
Кажеш маєш тьму знайомих, а після очистки списку в асьці, він зменшився до 4-ьох номерів. А вставляючи свою стару сім-карту, на неї приходять лише смс-ки від київстару, а на рахунку до сих пір вісить безкоштовна ммс-ка від мега-набору. Так... Твій домашній мовчить і ти його навмисне відключила на 4 дні, а потім всі клялись, що не могли з тобою зв’язатися...
Ти самотня? Це діагноз - "хронічна воля". Страждаєш нею уже багато років, а зараз ця хвороба набула гострої форми. А хіба не цього ти хотіла? Хіба ти не хотіла бути вільною? Хотіла. Усі твої мрії спрямовувалися вверх до блакитної тьми, до свободи. Винна ти сама і твій стиль життя Тепер ти вільна. Невиліковно вільна... І лише чудо тебе врятує, бо ліки для тебе дорогі, бо ти не звикла прогинатися під світ...
Процвірінькало: 36
